Голодомор, ой, як це страшно,

Це помирали люди із села.

Все це було на Східній Україні,

Де влада будує нове їм життя.

І люди вступали у їхні колгоспи,

А хто не вступив – виганяли із сіл,

В Сибір, до Уралу, геть на чужину,

Назавжди покинувши рідну Вкраїну.

Там люди гинули в нужді і злиднях

Мільйони із них не вернулись назад.

Ті люди страждали, ті люди вмирали:

І мати, і батько, і донька, і брат.

Вже 70 років минуло, відтоді

Та біль той не вщухне, і рани болять

Про це не забудьмо!

Про це пам’ятаймо!

Ми мусимо всі ті часи пам’ятать!

     Радянський уряд, яким керував Йосиф Сталін, вимагав від робочих все більше хліба, м’яса, молока.

Бідні селяни перебивались з хліба на картоплю, але згодом і цього не стало.

Люди ховали картоплю, зерно в ями, де тільки можна, та нічого не втаїли від ока збирача.

Одного разу збирачі знайшли трішки картоплі в погребі однієї сім’ї. Ті якраз обідали.

Збирач побачив у трьохлітньої малечі картоплинку, відібрав її, розтоптав ногою.

Дитя заплакало і лишилося голодним. Ось яке страшне лихо – цей голодомор.

Не звільняється пам’ять
Відлунює знову роками
Я зітхну. Запалю обгорілу свічу
Помічаю. Не замки-твердині, а храми
Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись. Озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори.
Надійшли. Придивляюсь:
„Вкраїна. ХХ століття”.
І не рік, а криваве клеймо „33”.
Рік 33-й. Клятий холодний,
З голоду пухне село.
Вже чиясь мати встати не годна:
– Смерть опустила крило.

Ні віночка. Ні навіть барвінку…
Наче падалиць – під вітрюган1
То причастя твоє, Укранко.
Українцю, то твій талісман.

Ні могили, ні хресного знаку.
Щоби пам’ять розтерти на дерть!
Це тобі, Україно, подяка.
Щоб на всі покоління.
Ущерть!